«Довженко – єдиний по-справжньому український, народний митець, який розкрив душу своїх земляків і разом з Гоголем і Шевченком спонукав мене полюбити Україну та її народ»

Олександра Довженка знають і високо шанують у цілому світі, бо, як кожний геній, він належить всьому людству.

Сучасники Олександра Петровича стверджують, що ніхто не бачив його пасивним, байдужим або ж заспокоєним і розслабленим. Його звичайний стан – незмінна душевна напруга.

Зовні стриманий, він завжди був немов наелектризований, готовий до невідкладної дії, до неймовірного злету фантазії. Ті, хто знав митця, казали, що до такої людини, як Олександр Петрович, хотілося прийти, бути поруч. У його присутності люди ставали кращими: він був надзвичайно харизматичним, з дивною аурою, легкою й комфортною людиною, але разом з тим лідером – навіть якщо мовчав.

Що залишив нам Олександр Петрович?

Як писав Іван Кошелівець: «Довженко належить до обраних, життя яких у творчості триває й посмертно».

Режисер Довженко поставив 12 художніх і документальних фільмів; письменник Довженко написав 15 кіносценаріїв та п’єс, 20 оповідань та автобіографічну повість. Але як прозаїк він написав так мало з того, що задумав! Тільки в щоденникових записах 1949 року знаходимо п’ятдесят літературних задумів, серед яких – історична хроніка про київського князя Святослава, епічний роман «Золоті ворота»…

Свого часу Довженко помилявся, скромно відмовляючись від характеристики «геній»: час розставив усе по своїх місцях. І Олександр Довженко зайняв почесне місце генія українського народу, людини, яка любила в усьому красу й гармонію, яка намагалася творити вічне й величне там, де важко було навіть просто виживати. Тому насолоджуймося яскравою й неповторною творчістю митця й не забуваємо Довженкове: «Життя прекрасне, інакше люди давно би вже зневірилися в ньому»!