#українске_слово_в_літературі

2024-06-14

Михайлівський соловейко Федір Жарко

Народився Федір Аврамович у сільській родині в с. Михайлівці 17 червня 1914 року. У їхній сім’ї не співав хіба що кіт на теплому комині. Федорів батько, Аврам Миколайович, володіючи могутнім басом, вів церковний хор в їхній Михайлівці Кам’янcького району. Підрісши, до хору долучилися і малий Федько з братом та сестрою. Збираючись у неділю на черговий молебень, односельці напівжартома казали: «Підемо Жарків слухати...»

А зі столиці стали до них навідуватися дослідники української старовинної культури (в Київському інституті народного фольклору й етнографії й досі зберігаються записи, зроблені композитором-музикознавцем Пилипом Козицьким в хаті Жарків).

Федько рано привчився до струнних інструментів, співав так, що аж ангели мліли на своїх небесах. Однак бандури ще й близько не бачив. Та якось забрів до Михайлівки якийсь кобзар, усівся під тином і почав хрипко співати. Вузлуваті руки його видобували з потрісканої бандури такі занебесні акорди, що миттю зібрався гурт селян. А юний Федір Жарко, мов заворожений, так близько підступив до кобзаря, що той аж заблимав незрячими очима: «А хто це мені сонце отут заступив?!..»

Не знав той кобзар, що із хлопчини виросте співець з м’яким баритоном, який прирівнюватимуть до оксамиту. Однак аж ніяк не оксамитною буде його стежка у кобзарсько-бандурну ауру тодішньої України. Батьки свого сина хотіли бачити якщо не бригадиром у колгоспі, так інженером чи вчителем. Федорового брата Івана так заклювали, коли надумав одружуватися на вдовиці з дитям, що мусив згоджуватися на пропоновану ними колгоспну «бригадиршу»; однак у переддень весілля, не витримавши наруги, наклав на себе руки. Ця подія висіється гірким полином у Федоровій душі. На все життя.

Державна українська мандрівна капела (так читається назва «Думка») в період 1940–1950-х саме перейшла на класичний академічний спів без музичного супроводу (a’capella) і приваблювала багатьох, кому, як говориться, Бог дав голос. Здавалось би, що ще треба вчорашньому вчителю з провінції, який жив і мріяв про велику сцену?!..

Він пробує втиснутися в Державну капелу бандуристів УРСР. Його охоче беруть, бо капела тільки-но почала відроджуватися, як той Фенікс із згарища. Від 1946-го до 1974-го він проспіває в ній своїм оксамитним баритоном, повністю освоївши концертну бандуру (а вчив його, після Кирила Вусатого, один із капелян, Федір Глушко) і вважаючись, як і Геннадій Нещотний, неперевершеним співцем дум.

Скільки тих пісень та дум переспівав Жарко, скільки тих поезій поклав на ноти (включаючи і «Печенізьку облогу Києва» Олександра Олеся), збірку народних пісень для співу під бандуру навіть упорядкував... А от була в нього одна пісня, яку тихо намугикував хіба що десь удома чи гуляючи околицями Михайлівки, де в нього ще жила сестра Марія. Це – вірш Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» (1862), покладений на музику Михайлом Вербицьким (1863) і затверджений через 140 літ Державним гімном України (2003).

Цікаво, що трапилося із Федором Жарком далі? Все найцікавіше далі в книзі Тетяни Конарєвої-Овсієнко «Село над Прусянкою», яку ви зможете знайти на полицях нашої книгозбірні.

Відкривайте знаменитостей рідного краю разом із нами!

Дарія Абзелімова